Криворівня важко пережила Першу світову. Заграва великої війни кілька місяців палала десь поряд, оминаючи село. Його плутаними вуличками хвилями котилася паніка: «Москалі йдуть!» Почувши це, горяни хапали найдорожче зі свого небагатого скарбу і на короткий час перебиралися «у верхи». Дев’ять разів такі хвилі приносили фальшиві новини. Але 7 грудня 1914 року під Криворівнею відбувся перший бій. Наступного дня російські війська зайшли в село – щоб пробути там вісім довгих тижнів. Під час взяття Криворівні росіяни вбили 16-річну дівчину та поранили одну жінку. Ще одна гуцулка стала жертвою невдовзі: йшла на закупи в Жаб’є та невчасно перестріла казацький патруль.
Понад тисяча ворожих солдатів квартирувала в гуцульських ґраждах. Селяни змушені були їх ще й годувати: військове керівництво організовано постачало лише хліб, цукор, чай, пшоно та тютюн. Більшість ґазд змирилися з такою ситуацією. Та були ті, хто йшов до офіцерів та просив відшкодування за відібрані худобу та сіно. Декому навіть вдавалося отримати компенсацію. Переважно за корову вартістю 260 австрійських крон давали 25 рублів, а за сіно на 70 крон – 5 рублів. Жодних новин із метрополій гуцули не чули: пошта не працювала.
Швидко почалися грабунки. Спочатку відбирали лише гроші, провіант і сіно. Розікрали садибу отця Волянського, а його багату бібліотеку та архів спалили. Самого пароха розшукували, щоб інтернувати, – марно. Газета «Діло» писала: «Москалі грабили все, що попадало їм під руки. При чім головну увагу звертали на полотна, сукна, білє, одіж, обувє, ліжники, постіль. Що було їм непридатне, те роздаровували, дещо продавали, а найбільше нищили. Грабували й таких бідних, що мали ледви хатину та кавалок города, а в хаті на сім душ мали чвертку кукурудз, муки, корець картофлі, літру масла, топку соли».
За корову вартістю 260 австрійських крон давали 25 рублів
Дописувач переповідав розмову між обідраним селянином і російським комендантом:
– Ти хочеш їсти?
– Хочу.
– Та й ми хочемо. Ти хочеш, аби тобі було тепло?
– Та ще хочу.
– Та й ми хочемо, аби нам було тепло. Бувай здоров!
Дописувач переповідав розмову між обідраним селянином і російським комендантом:
– Ти хочеш їсти?
– Хочу.
– Та й ми хочемо. Ти хочеш, аби тобі було тепло?
– Та ще хочу.
– Та й ми хочемо, аби нам було тепло. Бувай здоров!
У міжвоєнний час для львівських студентів до Криворівні та сусідніх гуцульських сіл організовували двотижневі екскурсії-«прогульки». Молодь вибиралася у гори майже тим самим способом, що й українська інтелігенція декадою раніше: спочатку потягом до Делятина, а далі пішки. Люди з більшими статками могли з Косова до Криворівні добратися автом. Шофери просили за такий маршрут по 5 злотих із пасажира. 28-кілометрова мандрівка тривала 4 години.
Уже тоді до Криворівні їхали, щоб побачити місце, де відпочивали генії. Публіцистка Лідія Бурачинська писала в «Ділі»: «Церква притулилася до узбіччя гори своїм темним, порослим дахом. Біля неї таке саме темне приходство. Довкола кілька розкинених хат. Це Криворівня. Коли ще з кожної довколішньої гори збігали з самого верху вниз ряди смерік, жив тут Франко. На тихому водному плесі закидав свої сіти й чекав терпеливо на здобич. Або в вогкі парні дні ходив у лісні сутінки шукати грибів і знаходив відпочинок. На затишній веранді приходства, коли там цвіли ще голубі квіти клематису, мріяв колись Коцюбинський. Перед ним лежала чорною тінню Синиця, шо впиралася міцно в ріку своїм темним стрімким боком. Чи ходили туди мавки? Мабуть, що так. Бо звідкіля взялись би вони в “Тінях забутих предків”? А срібні хвильки Черемоша, коли він ще біг вузенькою криштальною стяжкою, розказали казку. Про дикий та нестримний похід опришків, про легіня красного, а попадю молоденьку... Підслухав її Хоткевич та вирізьбив із неї “Кам’яну душу”. Оце Криворівня».
Авторці вторував ще один дописувач «Діла» з псевдом Галактіон Чіпка (Роман Купчинський): «Криворівня має свою сторінку в українській літературі. Там приїздив і Франко, і Грушевський, і Кобилянська, і Хоткевич. А головне, що там приїхав був Коцюбинський. Застигли сліди великих письменників на дорогах і стежках Криворівні».
Згадка Бурачинської про те, що колись смереки «збігали з самого верху», не випадкова: у міжвоєнний час почали масштабно вирубувати навколишні ліси. Публіцистка писала: «З лісу лишилися лише невеличкі клаптики. Від цього гори якісь неначе ширші, череваті, як привітні усміхнені свахи. Навіть нецікаво вилізти наверх. Напевне знаєш, що з другого боку вона така сама». Біда, звісно, але іншої роботи, окрім сплавляння деревини дарабами та праці у тартаках, чоловіки-гуцули часто не могли знайти. У роки, коли вирубували мало, 85 родин у Криворівні голодували.
