Неназваний дописувач «Діла» описував свою мандрівку: «На щастя, чуємо гавкання собаки. Значить, серед тих гір і борів є люди, та й буде хата. Це схоронисько під Говерлею. Нашого народа положили на ліжку, дали валер’янки, й за короткий час наш народ прийшов до себе. Ми приміщуємося в салі таки на сінниках. Кухарі варять вечерю. Около 12-ої години вночі повечеряли, та й заспали твердим сном. В 6-ій годині рано встали та по сніданні вибралися на Говерлю. Річи всі полишили, а самі тільки в плащах рушили від Заросляка в гору». Дощ – це ще нічого. Бувало і гірше: влітку 1933-го температура на полонині знизилась до мінус двох градусів, на Говерлі лютувала завірюха. У таких випадках база рятувала туристам життя.
Від Заросляка підіймалися не лише на Говерлу, а й на Туркул, Пожижевську, Кукул. Іларіон Чолган насолоджувався походом: «А повітря дзвінке, як дзвінка водичка Пруту, що пливе коло Заросляка. Ми мусимо побачити захід сонця на Говерлі! Плаєм, а потім через Прут – і починається уже підхід на Малу Говерлю. Ліворуч – славні каскади Пруту. Промені заходячого сонця б’ють у них – і виглядає, що це не вода, а срібло паде з потужних скель. А хіба вода Пруту під Говерлею – це не срібло? За Малою Говерлею зустрічаємо “професійних альпіністів” – корів, що відважно лазять по стрімких збочищах».
База надавала цінну можливість розділити великий і відносно складний похід на кілька менших і значно зручніших мандрівок. Скажімо, група з восьми хлопців та дівчат, з якою мандрував Чолган, піднявшись на Говерлу, спустилася до Заросляка, відпочила й наступного дня рушила до Шпиць.
