Український рай у Ґорґанах
Осмолода у свідомості туристів початку XX століття не була якимось конкретним поселенням. Осмолода була чистим повітрям, ґорґанськими верхами, темрявою смерекових лісів, бурштиновою смолою на диких вишнях, молодим місяцем над хмарами, несподіваними зливами, вічно холодними гірськими струмками. Осмолода, якщо коротко, була раєм. До того ж ще тим, що до гріхопадіння.
Моторівка в Осмолоду
розділ 1
Український рай у Ґорґанах
          У карпатську глухомань, що на висоті 750 м над рівнем моря, вибиралися не в пошуках комфортних електрифікованих пансіонатів чи опівнічних дансингів із джазом і цимбалами. Це було місце для духовних пошуків, загартування пластового духу — і ще, може, для ретриту жменьки непростих туристів. До того ж у часи, коли й поняття такого — “ретрит” — ще не існувало.
           Сюди вибиралися через Долину — заклопотану, зайняту лише собою, своєю нафтою та своїми вічно гамірними тартаками. Іноді й Долини в подорожі не було: гості зі Станіславова виходили на вокзалі у Брошневі, за кілометрів 16 від повітового центру. І саме в той момент усе просте й безтурботне на маршруті закінчувалося. Попереду був шлях у добрих 70 кілометрів, із яких ще до Перегінського сяк-так навколо була цивілізація, а далі починалося бездоріжжя і краса. На конях від Перегінського — понад півсотні кілометрів. Якщо більше пощастило, то вузькоколійкою-“моторівкою”. Як “карпатський трамвай”, хоч колію тут прокладали не для туристів, а для лісорубів.
           Осмолода розташована в місці, де буркітливі Дар'ївка та Молода вливалися у Лімницю. У спекотні дні літа Лімниця була сумирною річечкою серед валунів різного діаметру й мальовничості, та під час злив перетворювалася на лихе чудовисько, виходила з берегів та розмивала й так непевну дорогу. Тоді лишалося хіба що ховатися у дерев'яних будинках-“схрониськах” і молитися, аби це все якнайшвидше закінчилося.
Підлюте, 1930 рік
           Путівник Zdrojowiska i Uzdrowiska Polskie, виданий 1925 року, Осмолоди не згадував взагалі. Та вже наступного року інше ілюстроване видання (Варшава, Польське товариство залізничних книгарень “Рух”) писало про Осмолоду таке: “Клімат підгірський, просякнутий ароматом лісу, теплий і сухий. Відвідуваність невелика. Місце розвивається погано через складні комунікації, але має всі умови, щоб стати кліматичною та туристичною станцією, адже Осмолода є чудовою брамою у Центральні Ґорґани”.
           А далі пропонує компроміс: “Перегінське — велике село, у якому проживає понад 10 тисяч осіб. Красиве розташування. Там є нафтові шахти. Краща інфраструктура. Кілька їдалень і ресторанів. Квартири в місцевих господарів”. Їдьте, може, краще до Перегінського? Однак і багате велике село з нафтою, і урочище Підлюте між Осмолодою і Перегінським не стали особливо популярними серед польських туристів. Можливо, і через свій прикордонний статус: Ґорґанами пролягала межа між Польщею та Чехословаччиною.
“Бо ми з Осмолоди — не знаєм вигоди”
розділ 2
Український рай у Ґорґанах
          Зате скільки згадок про Осмолоду в українськомовній пресі міжвоєнного часу! Ось “Уривок з мандрівки” співзасновника спортивного товариства “Україна” Степана Гайдучка (“Діло”, 20 липня 1930 року): “Щохвилини захоплює нас щось нового, чи скельний обрив, чи водопад, а то й трясовиння. Почуваємо себе щасливішими, як малі діти. Непокоїть мене думка, що культура вдирається в цю святиню природи. Вже в Людвиківці чули ми про плян повести автомобілеву дорогу Правичем на Осмолоду. Аж до самої гаївки над Мшаною, де зливається з Молодою, повнісінько альпійських видів.

          То потічок паде срібною лентою з висоти тридцяти метрів вниз (можливо, що лише по зливах), то десь високо на обриві судорожно держиться самітно смерічка, як людина в житті. А то цілі лявіни камінюк залягають корито ріки. А Молода по зливі розгулялася, ту і там вривала кусень доріжки. Доходимо до Осмолоди. Напроти нас гранічар. Провірює перепустки в приграничну полосу. Стрічаємо літників з Осмолоди і жаль нам стає, що приковані вони до одного місця. Назву Осмолоди пояснюю собі зовсім на свій лад. Хтось сказав: „Ось Молода”, бо тут впадає вона в Лімницю і звідси то назва оселі”.
          Зате скільки згадок про Осмолоду в українськомовній пресі міжвоєнного часу! Ось “Уривок з мандрівки” співзасновника спортивного товариства “Україна” Степана Гайдучка (“Діло”, 20 липня 1930 року): “Щохвилини захоплює нас щось нового, чи скельний обрив, чи водопад, а то й трясовиння. Почуваємо себе щасливішими, як малі діти. Непокоїть мене думка, що культура вдирається в цю святиню природи. Вже в Людвиківці чули ми про плян повести автомобілеву дорогу Правичем на Осмолоду. Аж до самої гаївки над Мшаною, де зливається з Молодою, повнісінько альпійських видів.

          То потічок паде срібною лентою з висоти тридцяти метрів вниз (можливо, що лише по зливах), то десь високо на обриві судорожно держиться самітно смерічка, як людина в житті. А то цілі лявіни камінюк залягають корито ріки. А Молода по зливі розгулялася, ту і там вривала кусень доріжки. Доходимо до Осмолоди. Напроти нас гранічар. Провірює перепустки в приграничну полосу. Стрічаємо літників з Осмолоди і жаль нам стає, що приковані вони до одного місця. Назву Осмолоди пояснюю собі зовсім на свій лад. Хтось сказав: „Ось Молода”, бо тут впадає вона в Лімницю і звідси то назва оселі”.
Степан Гайдучок (зліва) із товаришами (учителями зі Львова) під час мандрівки Карпатами, яку закінчили у пластовому таборі біля Підлютого, 1928 рік
У наш час біля Осмолоди, Підлютого та Перегінського проходить маршрут пригодницьких перегонів Gorgany Race. Їх проводять у різних локаціях гірського масиву Ґорґани з 2007 року. Змагання є однією з візитівок компанії Gorgany і віддзеркалюють її головні принципи, адже створені для вільних, справжніх та щасливих. Взяти участь у них можна щороку влітку.
Степан Гайдучок (зліва) із товаришами (учителями зі Львова) під час мандрівки Карпатами, яку закінчили у пластовому таборі біля Підлютого, 1928 рік
У наш час біля Осмолоди, Підлютого та Перегінського проходить маршрут пригодницьких перегонів Gorgany Race. Їх проводять у різних локаціях гірського масиву Ґорґани з 2007 року. Змагання є однією з візитівок компанії Gorgany і віддзеркалюють її головні принципи, адже створені для вільних, справжніх та щасливих. Взяти участь у них можна щороку влітку.
           Навіть тепер ця частина Карпат бачить значно менше туристів, ніж сусіди-курорти. На захід, за Торунським перевалом, — уже Закарпаття зі своїми іменитими та дипломованими мінеральними водами. На схід — головна зірка карпатського туризму, Яремче. А тут лісовозів значно більше, аніж туристичних автобусів. Ґорґани, як і століття тому, і досі особливо незагосподарьована, нетуристична частина Карпат. Найприродніша.

           Століття тому тут навіть колоритні бойки у своїх брунатних сердаках були в дефіциті — хіба що кілька працювало на пилорамі. Осмолода до того, як почалася її майже невидима курортна кар'єра, була місцем роботи, а не проживання. Географічний словник Польського Королівства ” (Том VII, Варшава, 1886) так і писав: “Тартак в районі Перегінського”. Все, уся енциклопедична стаття.
           Та вже у 1930-х тут, окрім кількох схрониськ і тартака, за кошти інженера Кисилевського з'явилася красива мініатюрна церковця у стилі гуцульської сецесії. Місце для неї вибрав Андрей Шептицький разом з ігуменом Климентієм Шептицьким. Храм спроєктував львівський архітектор і франт Олександр Лушпинський. Митрополит мав плани облаштувати в Ґорґанах студитський монастир. Для нього навіть була вже заготована деревина, але польська влада не дала дозволу на будівництво.
           З'явилася читальня із залою для різноманітних подій. Запрацювала перша (і, здається, єдина) крамниця. Її засновники — студенти Миронович та Косачевський — рекламували заклад піснею, яку виконували під гітару:
Бо ми з Осмолоди,
Не знаєм вигоди,
Продаєм товари,
Всякі віктуали.
Шинку й ковбаси,
Шленські раритаси,
Бо наш клич “На прю!”,
Як прийду додому,
Тоді добре сплю!
“Джакузі” серед гір
розділ 3
Український рай у Ґорґанах
           Сусідньому Підлютому пощастило мати солідну принаду для літників: купелі з сульфатними водами. Путівник польськими курортами називає цей заклад “малим та примітивним”, але хто б це оцінював. Підлютого як курортної місцини ніколи б і не було, якби не оті “малі та примітивні” купелі.
Митрополит Сильвестр Сембратович (1836–1898)
           Бо ж мальовниче урочище між гір не мало місцевих жителів. Проте ще від кінця ХІХ століття мало “Кедрові палати” — літню резиденцію греко-католицьких митрополитів, де вони могли відпочити та підлікуватися. І вибрав це місце митрополит Сильвестр Сембратович саме завдяки мінеральним джерелам. На їхній базі обладнали невеликі басейники. Назвали “Сильвестр”, “Андрей” та “Тит”.
           Бо ж мальовниче урочище між гір не мало місцевих жителів. Проте ще від кінця ХІХ століття мало “Кедрові палати” — літню резиденцію греко-католицьких митрополитів, де вони могли відпочити та підлікуватися. І вибрав це місце митрополит Сильвестр Сембратович саме завдяки мінеральним джерелам. На їхній базі обладнали невеликі басейники. Назвали “Сильвестр”, “Андрей” та “Тит”.
           Вважали, що купання у них допомагає боротися із зайвою вагою. “Діло” від 26 серпня 1936 року докладно описало підлютівські “джакузі”: “Ці пінкові купелі — дивне диво. Газ чи згущене повітря розбиває воду на білу піну, яка виглядає наче розбитий білок. Набігає цього повна ванна. У тій піні, холодній, купається лікуванець, пріє і в висліді, не нарушуючи серця, тратить на вазі. Д-р Кривокульський студіював цей спосіб у світових купелевих заведеннях, а у Підлютім перший купався в піні і стратив пів кіля на вазі. Тими купіллями зацікавилося “ціле" Підлюте, Осмолода, Перегінсько, Рибарня, Дарть і т. д., всі аж до границі. А що в Підлютім всі все мусять знати, отож всі знали, що п. Г. стратила за одну купіль на вазі 30 дкґ., а о. К. стратив 45 дкґ., а л. Ш. не стратив ані одного дека (всі дивувалися!)”.
           Вважали, що купання у них допомагає боротися із зайвою вагою. “Діло” від 26 серпня 1936 року докладно описало підлютівські “джакузі”: “Ці пінкові купелі — дивне диво. Газ чи згущене повітря розбиває воду на білу піну, яка виглядає наче розбитий білок. Набігає цього повна ванна. У тій піні, холодній, купається лікуванець, пріє і в висліді, не нарушуючи серця, тратить на вазі. Д-р Кривокульський студіював цей спосіб у світових купелевих заведеннях, а у Підлютім перший купався в піні і стратив пів кіля на вазі. Тими купіллями зацікавилося “ціле" Підлюте, Осмолода, Перегінсько, Рибарня, Дарть і т. д., всі аж до границі. А що в Підлютім всі все мусять знати, отож всі знали, що п. Г. стратила за одну купіль на вазі 30 дкґ., а о. К. стратив 45 дкґ., а л. Ш. не стратив ані одного дека (всі дивувалися!)”.
           Тих нечисленних туристів, які таки вибиралися у ці прекрасні та дикі місця, ще 1913 року застерігав лікар Євген Озаркевич: “Хто бажає потрапити на лікування в Підлюте — повинен пам'ятати, що це не публічне місце, а виключна власність митрополита. І тільки тоді можна туди дістатись, якщо є на те воля митрополита”.

           Від палат мало що залишилося після артилерійського вогню російського війська під час Брусиловського прориву 1915 року.
           Тих нечисленних туристів, які таки вибиралися у ці прекрасні та дикі місця, ще 1913 року застерігав лікар Євген Озаркевич: “Хто бажає потрапити на лікування в Підлюте — повинен пам'ятати, що це не публічне місце, а виключна власність митрополита. І тільки тоді можна туди дістатись, якщо є на те воля митрополита”.

           Від палат мало що залишилося після артилерійського вогню російського війська під час Брусиловського прориву 1915 року.
           У 1930-х Андрей Шептицький відбудував резиденцію у Бескидах. Тільки вже не з кедра, а з місцевої деревини — смереки, вона ж ялина звичайна. Із кедра майстри виготовили лише велику веранду. Це була несподіванка спеціально для митрополита, який сам ніколи б не погодився витрачатись на власний комфорт. “Палата виглядає як золота бомбонера й вже вітає у своїх хоромах свого Коханого Гостя, що приїхав хоч трошки відпочити після непомірних трудів”, — 1936 року про відновлену резиденцію писало “Діло”.
           Тишу урочища часом тривожили постріли: це австрійський граф Пауль Пальфий фон Ердед (1890—1968) полював в орендованих мисливських угіддях навколо “Кедрових палат”, поки його дружина Марія Франциска з роду Естергазі відвідувала європейські модні крамниці та вечірки з шампанським.

           Літників, які добиралися до цієї заповідної глушини, митрополит сповідав у кам'яному гроті, увінчаному хрестом. У радянський час замість хреста там стояв олень. Поряд була невелика дерев'яна церковця, у якій Андрей Шептицький відправляв служби. Грот зберігся до нашого часу. Не дивно: до Підлютого в радянський час приїжджали на полювання партійні бонзи з Києва та Москви. І Микита Хрущов, і Володимир Щербицький, і Петро Шелест добиралися сюди вузькоколійкою Брошнів — Осмолода, повністю знищеною у наш час. У 1970-х роках, коли колишні “Кедрові палати” слугували дачею голови Верховної Ради СРСР Миколи Підгорного, комплекс майже повністю згорів. Його швидко відбудували. Від 1999 року “Кедрові палати” повернули Івано-Франківській єпархії УГКЦ. Тепер там діє реколекційний центр.
Пластова оселя на горі Сокіл
розділ 4
Український рай у Ґорґанах
           Українцям Осмолода з Підлютим були дорогі не лише тому, що там відпочивали їхні духовні авторитети. У цих диких горах проходили вишкіл юні пластуни. У Підлютому, ближче до цивілізації, літували “новаки” — наймолодші учасники руху. З розваг діти мали майданчики для сітківки (волейболу) та один триколісний ровер.
           Старші пластуни теж два роки (1924—1925) таборували в Підлютому: хлопці — у закинутій стайні  “Кедрових палат” біля потоку Кам'янець. Звідти довелося вивезти 200 підвод сміття. Дівчата — у споруді санаторію. Пізніше табір доросліших пластунів розташовувався на горі Сокіл за 3 км від Підлютого. Місце для цього надавалося ідеально: ліс тут ріс негустий, а вершина була пласкою. Цю територію віддав львівському “Товариству опіки над молоддю” Андрей Шептицький. Митрополитові майстри та старші пластуни з деревини, яку теж подарував митрополит, 1926 року збудували чотири будинки-курені у стилі гуцульських ґражд. Відтоді щороку тут два-три рази за літо відбувалися пластові табори.
           У куренях панували чистота й мінімалізм: уздовж стін стояли лежанки з сіна. Сіно видавали на місці, постіль кожен пластун привозив свою. Батьки з Галичини за перебування своїх дітей у таборі платили 50 злотих. Із дітей з Волині керівництво табору грошей не брало. Якось влітку 1930 року Шептицький дізнався про це — і з власної кишені оплатив табірну зміну для шістьох волинських дівчаток.
           Відвідини табору описав у статті “З Косова до Пілютого” Микола Панчук (“Діло”, 14 липня 1929): “З будки вийшов до нас вартовий. Заявляємо, що приходимо на доручення товариша Поліхи. Вартовий повідомляє телефоном управу й звідтам приходить наказ: пустити! Переходимо попри будку. Вартові поздоровляють нас по пластовому звичаю, а ми їх по цивільному. Примітивними сходами виходимо на горбок. Тут стрічає нас господар табору й провадить до управи. Переходимо досить просторий майдан, до якого з трьох боків притикають три курені: два менші, призначені на кухню й управу, а один більший на домівку для пластунів. Серед майдану стоїть висока щогла, а на ній у день має синьо-жовтий прапор, символ пластового життя”.
           Гості табору харчувалися разом із пластунами. Підвечірок був “скромний, але смачний”: чай і пів фунта білого хліба. Вечеряли з бляшаних тарілок-менажок рисовою кашею на молоці: “їжа смакує знаменито”. На сніданок о сьомій ранку був чай з молоком і черговим куснем хліба. Порції чергові розносили на простих дерев'яних тацях. Їли сидячи на траві.

           День пластуна починався з руханки на свіжому повітрі о 5-й ранку, а закінчувався о 21-й ритуалом вечірнього спускання прапора та ватрою: “Свисток — і цілий кіш стає в ряди на майдані лицем до прапора. Стоячи на позір, співають довжезну пластову пісню, якої змістом програма пласту, а мельодія позичена з пісні: “Ми жертвою в бою нерівнім лягли”. Рівночасно один пластун поволі стягає прапор, а при останніх звуках пісні відчіпляє його”. Ватри супроводжувалися “гутіркою” — розмовами на важливі теми. Щоночі хтось із чергових стояв на варті: все ж гори, дикі звірі — не дивовижа. Вдень інструктори вчили дітей ставити польову кухню, мандрувати горами, куховарити, грати у спортивні ігри. Спорт та загартування відігравали головну роль у програмі таборування — як і фізична праця.
           Щонеділі вирушали до митрополичої резиденції на Службу. Самого Шептицького пластуни зустрічали часом у лісі біля Підлютого, де ієрарх любив прогулюватися. Іноді спостерігали, як митрополит відпочивав на веранді “Кедрових палат”. Тоді він розпитував хлопців та дівчат, звідки вони прибули, яка програма в таборі, хто інструктори, чим діти харчуються.

           “Здалека ми бачили високу могутню постать із сивим волоссям, поважним, чітко зарисованим обличчям і гарною білою бородою. Постать, опромінена раннім сонцем — немов постать Апостола — своєю величчю і красою захоплює і приковує наш зір та наші серця. Команда: “Табір стій! Праворуч! Почесть дай! Гасло!” — і дзвінким вигуком із сотні юнацьких грудей пролунало горами тричі: “Сильно! Красно! Обережно! Бистро!” — так анонімний пластун описував такі моменти в журналі “Українська дійсність”.
           Коли в серпні 1930 року митрополит вирішив відвідати табір, пластуни сполохалися: чи випадає пригощати високого гостя такими скромними харчами? Від монахинь у Підлютому дізналися, що улюблена їжа Шептицького — городина. Інтендантка табору два дні шукала дефіцитні овочі. Візит описав колишній пластун у журналі “Українська дійсність” у грудні 1944 року: “Всі стежки й доріжки були чисті, як стіл, будинок проводу прикрашений щедро гірськими квітами. У магазині чекав небачений ніколи (ні до цього часу, ні потім) нашого власного помислу дивовижний, незугарний, квадратовий, але добрий торт. Завтрішня “служба” — чергові до пізньої години прасували парадні однострої. О год. десятій увесь табір стояв дволавою біля залізничого тору. Почули трубку. З-за рогу являється митрополичий мотор. При моторі лопоче на вітрі малий жовто-блакитний прапорець”.

           21 вересня 1930 року польська влада заборонила “Пласт” на своїх теренах. Табір на Соколі дожив до 1939 року вже не як пластова оселя, а місце для літніх виховних таборів для дітей. Тепер поблизу Підлютого знову таборують українські пластуни. Історія триває.
Пориньте в подорож Карпатами крізь віки
Щотижня ми будемо знайомити вас із локаціями, що розташовані на вершинах чи в западинах Карпат. Ви пройдете тими стежками, якими ходили мандрівники та дослідники, а відтак захоплено описували цей край у своїх працях. Кожна подорож проілюстрована давніми світлинами, які допоможуть відчути чарівність тих місцин.
Пориньте в подорож Карпатами крізь віки
Щотижня ми будемо знайомити вас із локаціями, що розташовані на вершинах чи в западинах Карпат. Ви пройдете тими стежками, якими ходили мандрівники та дослідники, а відтак захоплено описували цей край у своїх працях. Кожна подорож проілюстрована давніми світлинами, які допоможуть відчути чарівність тих місцин.
Тексти:
Ірина Пустиннікова
Ідея:
Христина Сеньків, Маріан Стрільців
Концепція та координування:
Аліна Брода, Віталій Ляска
Редагування:
Денис Мандзюк
Наукове редагування:
Юрій Пуківський
Добірка світлин:
Аліна Брода, Юрій Юзич, Тарас Зень, Ірена Гаврильчук, Ірина Пустиннікова
Джерела світлин:
– Архів Пласту
– Львівська національна наукова бібліотека імені Василя Стефаника
– Фотоколекція Степана Гайдучка (Медіаархів Центру міської історії)
Дизайн та розробка:
(1)тепер Івано-Франківськ
(1)пластунка, відповідальна за харчування учасників табору