Микуличин. Відпочивати й дивуватись

Жентичники та гімназисти

розділ 1

Відпочивати й дивуватись

«Микуличин лежить у прегарній долині, закритій від вітру, з чистим повітрям і достатнім сонячним світлом», – описав принади карпатського села путівник «Курорти Гуцульщини», виданий у Варшаві 1936 року. Ще один, надрукований у Станіславові на два роки раніше, підтверджує: «Микуличин – найбільше гуцульське село в долині Пруту. Красиве розташування у великій долині, оточеній вінком з вершин».

Річка Прут у селі Микуличин, 1933 рік

До кінця ХІХ століття Микуличин жив сонно і спокійно: була школа з одним учителем, була фабрика скла й тартак із десятком робітників, кілька церков. Село з присілками тягнулося на добрих 20 кілометрів і про туризм знало мало. Ймовірно, одним із перших гостей тут був якийсь Романовський, який 1858 року здійснив мандрівку з Космача до Микуличина через гори Рокиту, Гордю, Шекелівку та Синяк, а потім описав її у варшавській Gazetie Codziennej.

Наступні мандрівники тут з’явилися майже через два десятиліття: 1875-го кілька членів коломийського Татранського товариства через село вибиралися на Говерлу. Через рік ще вісім членів цього об’єднання вирішили піднятися на нашу найвищу гору. Їх зустріли лісники, пересадили на коней і провели на вершину Хом’яка.

На горі Синяк (1665 м), 1920-ті роки

Усе змінила залізниця. До Микуличина потягнулися курортники-літники. Гуцули називали їх «жентичниками» – бо ті дуже любили пити жентицю, сироватку з овечого молока. Для прибулих із пласких регіонів гори тут були вже екзотичними та високими. 800 метрів над рівнем моря – це не 460 метрів десь у Делятині. До метрополій звідси далі, до неба – ближче. Ділянки землі в селі здорожчали. Поміж ґражд повиростали кількаповерхові санаторії та вілли. Особливо показним був Будинок здоров’я львівських друкарів з ошатною вежкою. Його фотографували для листівок, малювали художники.

Одним із зачинателів-ентузіастів відпочинку в Микуличині був учитель львівської Академічної гімназії Ярослав Витошинський. Від 1887 року він практично щорічно мандрував вершинами навколо села, підіймався на Говерлу. На Зелені свята 1901-го Витошинський привіз сюди 20 своїх учнів. Наступного року приїхало вже 50 гімназистів, головною подією відпочинку було сходження на Говерлу. Вже на присмерку життя вчитель описав ці мандрівки в журналі «Наша батьківщина», який видавало Українське краєзнавчо-туристичне товариство.

Журнал «Наша батьківщина»

Газета «Діло» писала влітку 1937-го: «Микуличин належав колись до найбагатших сіл в долині Прута. Нині сильно зубожів, вартісні ґрунти попродані, лишилися лише для гуцулів поляни, пасовиська і полонини. Є ще в Микуличині кількох гуцулів, які мають до 200 морґів поля, але вони в більшости через легкодушне життя сильно задовжені.

Колишній достаток гуцулів, які жили вигідно з продажі худоби, набілу і дерева, призвичаїв їх до легкого бездільного життя. Тому тепер, в часі загального зубожіння, легко йдуть за тим, хто їм обіцює бездільність і легкий прожиток». Розпачливе буркотіння автора, що сховався під псевдом В. Н., не могло зупинити прогресу: до Гуцулії прийшов туристичний бізнес.

Гуцули з Микуличина, 1887 рік

Туристичний демпінґ

розділ 2

Відпочивати й дивуватись

Микуличин не міг не стати популярним місцем відпочинку. Сприяло все. По-перше, курортний сезон тривав ледь не весь рік: від травня до жовтня – літній, від грудня до березня – зимовий. Одних вабили гуцульська екзотика та чисте лісове повітря, інші їхали сюди заради лиж.

По-друге, сюди було просто дістатися. У центрі села – залізнична станція. Ще двічі потяг зупинявся у присілках Ділок і Підліснів біля урочища Женець, відомого своїм водоспадом. І по-третє: відпочинок тут був досить доступним. Навіть попри те, що в Микуличині, як і скрізь у Карпатах, із курортників знімали туристичний збір – 5 злотих з особи. Пільгові категорії населення мали 50 % знижки.

Микуличин демпінґував: так гарно, так високо – і так дешево. У маленькому готелі можна було винайняти кімнату лише за 1 злотий 20 грошів на добу. Якщо пощастить, звісно: кімнат було лише три. Для курортників з більшими статками у середині 1930-х діяло вісім пансіонатів на 74 номери. День проживання із триразовим харчуванням коштував 3,50–4,50 злоті. Гуцули приймали приїжджих у своїх оселях – такі послуги надавали понад 100 садиб.

Місяць відпочинку – 30 злотих. Рекламні буклети агітували не боятися зупинитися саме в гуцульських хатах та обіцяли охайні кімнати. Найзаможніші орендували модні вілли – за 55–60 злотих на місяць.

Вілла черниць

Дім Здоров’я Львівських академіків

Вілла Сестер милосердя

Санаторій академічний

Харчуватися теж можна було не за всі гроші. Саме в Микуличині відкрили перший на Гуцульщині ресторан – ще 1879 року. На межі століть село мало вже шість ресторанів і кілька їдалень. Кельнери-офіціанти носили білі піджаки. Сніданки пропонували за 50 грошів, обіди – за 1 злотий 20 грошів, вечері – за 80 грошів. Після вечері можна було потанцювати: дансінґи закривали по півночі. Найкращі танці були в ресторані Шора. Працювали пошта, аптека та чотири лікарі. Санаторії надавали весь спектр надсучасних на той час медичних процедур: кварц, дарсонваль, електроінгаляція тощо. При місцевій ґміні працювала курортно-туристична комісія.

Вулиця Микуличина, 1930-ті роки

Для брата-літника

розділ 3

Відпочивати й дивуватись

Усі карпатські курорти в міжвоєнний час вже мали власну спеціалізацію. Мав таку й Микуличин. Лікарі радили відпочивати тут людям із нервовими хворобами, ожирінням, артритом, астмою, неврозами, анемією, діабетом. А от хворі на туберкульоз це село мали б оминати. Спеціалісти рекомендували вживати тутешній мед та сироватку з овечого молока. Свідомих туристів закликали відвідувати українські заклади: кооперативу під управою ОСК зі Станіславова, ресторан Гуцуляка, пансіонати Бурачинської, Лятоцького, Гундяка, Гуменюкової або Андрія Стефанюка, фотоательє Юрія Вінцковського.

Микуличин, 1930-ті роки

Тенісистка у 1930-х

На Пруті та його притоці Прутці облаштували пляжі. На спортмайданчиках стихійно зібрані команди грали у футбол, гандбол і волейбол. Побудували тенісні корти та стадіон. Вечорами в парку грала гуцульська капела. У долині річки можна було гуляти впорядкованими доріжками завдовжки 18 кілометрів. Агенції пропонували похід у Ґорґани, підняття на Хом’як, Явірник і Говерлу, подорожі лісовою вузькоколійкою у долині Прутця Чемегівського.

Можна було взяти провідників-гуцулів чи йти самостійно – на свій страх і ризик. Маршрути були промарковані вказівниками різного кольору: на Хом’як треба було йти за зеленими стрілочками, на Свинянку – за червоними, на Явірник – за жовтими, на Космацьку Лисину – за блакитними. Взимку працював лижний трамплін, розташований біля сільської школи.

Тенісистка у 1930-х

Гора Попадя (1740 метрів), 1930-ті роки

Горгани, вид з гірського хребта Синяк

Вид на гору Хом'як (1542 метри)

Гора Хом’як, 1934 рік

Автор, що ховався під промовистим псевдонімом “Літник”, 1930 року докладно описував побут туристів газеті «Діло»: «Не знаю, як де, але в Микуличині мають літники дуже уріжноманітнений побут. Уживають пляжі й купелів у Пруті досхочу, роблять менші прогульки в поблизькі ліси, а більші – в сусідні місцевості або в гори. А коли й того мають доволі, то йдуть до кіна, яке тут грає тричі в тижні в домі польської читальні, або на ріжні імпрези. А є в Микуличині тих імпрез, що не міра: мало не щодня приїздить сюди “світовий цирк”, зложений з двох чи з трьох дихавичних і голодних осіб, то “атлєти-борці двох півкуль”, що мають відвагу підшиватися під особи відомих змагунів Гаркавенка і Богатирева, хоч їм так далеко до них, як і підписаному, то “чудотворець-магік”, то інші.

Словом, наш брат-літник не може тут нарікати на скуку». Більшість подібних заходів відбувалися у залі місцевої «Просвіти». Бачив заклад і патріотичні події: тут гастролював український театр Панаса Карабіневича, приїжджали аматорські театри з «Просвіт» сусідніх сіл. За гроші від таких вистав закуповували нові книжки для сільських бібліотек.

Громадський дім у Микуличині, 1925 рік

Іван Франко

Микуличинська «Просвіта» організувала два концерти на честь Івана Франка. Перший відбувся опівдні для місцевих гуцулів. На вечірній запросили гостей курорту. Літник писав: «На програму тих концертів зложилися промова Василя Домашевського, мішані хори під проводом Олекси Кіселюка, що співали народні та стрілецькі пісні, кілька деклямацій (переважно творів Шевченка!), що їх виголошували діти та старші, вправи дівчат лентами й вільноруч в супроводі співів і народній танець у виконанні Йосифи Кіселюк і Миколи Домашевського. Коли зважити, що концерт влаштовано виключно селянськими силами, без якої-небудь помочі інтеліґенції, то слід признати, що він пройшов успішно і причинився хоч трохи до популяризації творчости Івана Франка».

Як і скрізь, прогноз погоди в Микуличині іноді звучав безжальним вироком туристським амбіціям. До прикладу, у травні 1907-го тут панувала страшна засуха, а в червні почалися короткі, але макабричні за силою бурі з градом, які нищили посіви, ламали дерева, травмували отари на полонинах. Пансіонати стояли напівпорожніми. Та якщо хтось купив квитки заздалегідь, шляху назад не було. Те бурхливе літо стало тлом для гуцульських портретів львівського художника Міхала Созанського.

Іван Франко

Яскрава гуцульська краса

розділ 4

Відпочивати й дивуватись

Міхал Созанський "Молодий гуцул з Микуличина", 1907 рік

Туристів дивували і народні строї, і дитяча щира любов гуцулів до яскравих барв. Британський журналіст Бернард Чарльз Ньюман у книзі «Педалюючи Польщею» 1935 року описав відвідини церкви в Микуличині: «Зайшов усередину церкви, відчувши себе непроханим гостем – я був єдиним чужинцем. Але старший чоловік, схожий на швейцара, зустрів мене дуже тепло. Всередині все було настільки красивим і барвистим, що цьому міг би позаздрити будь-який голлівудський режисер. Більшість чоловіків стояли в колі з прапорами. Жінки стали навколішки позаду них на твердій дерев’яній підлозі: заміжні з одного боку, незаміжні дівчата – з іншого. Не було жодного сидячого місця.

Не знаю, чи бачив я колись щось таке чудове, як той церковний цвинтар, куди парафіяни висипали після служби. Я не з тих, хто любить яскраві кольори, віддаю перевагу делікатнішим відтінкам. Але мене здивувало те, що безліч сліпучих, змішаних кольорів давало ефект, який зовсім не жахав, а навпаки – радував око. Я ніколи не бачив таких веселкових кольорів – ні в Угорщині, ні навіть у Румунії. Дивно, як пасують народні костюми людям, які їх носять».

Міхал Созанський "Молодий гуцул з Микуличина", 1907 рік

Гуцульське весілля на листівці 1906 року

Журналіст також зазначав, що тут немає великих готелів («на щастя»), але є багато маленьких вілл. І продовжував: «Шкода, що цей регіон не є більш доступним. Нині його щорічно відвідує щонайбільше кілька сотень заможних поляків і чехів». Такі цифри разюче відрізнялися від звітів туристичних товариств. За їхніми підрахунками, Микуличин щоліта відвідувало щонайменше 3 тисячі туристів.

Бернард Чарльз Ньюман писав про жителів Микуличина: «Гарні ці гуцули. Чоловіки вищі за поляків з низин, гарної статури, особливо ефектно виглядають молоді. Жінки, хоч і міцної статури, мають кращу фігуру, ніж їхні північні сестри. Вони носять об’ємні спідниці та спіднички з витонченістю та чарівністю. Мені казали, що гуцульські дівчата надзвичайно гарні. Двоє поляків, з якими я познайомився, мандруючи країною, непомітно попередили мене, щоб я не заводив жодних знайомств. Не з вини місцевих дівчат, у долинах панує чума венеричних хвороб – пережиток проходження російської армії майже 100 років тому ще не викорінено».

Гуцулка з Микуличина, 1932 рік

Дивували й вірування гуцулів. Уже згаданий Ньюман писав про хату, у якій винаймав житло: «Біля хати висадили кілька молодих сосен. Сосна, яку гуцули називають “кедра”, колись утворювала великі лісові масиви на території всіх Східних Карпат. Внаслідок надто інтенсивних рубань вони почали зникати, а їхні рештки не змогли протистояти чорногірським вітрам. Сосна – міфічне, сакральне дерево гуцулів. Одна з легенд розповідає про те, як із сосни народився прабатько “лісових людей” – тобто тих пастухів, які першими покинули полонини й почали корчувати ліс, якого досі уникали через забобонний страх драконів і величезних змій».

Улітку 1939 року, коли в повітрі вже висіло очікування чогось непоправного і страшного, санаторії та ресторації в Микуличині звично працювали. Студенти роз’їжджалися звідси з вигуками: «Побачимося в Берліні!» Через курорт пройшов фронт, зруйнувавши багато пансіонатів та вілл. Дивом вцілів пам’ятник королеві Ядвізі, опікунці студентів, який стояв на подвір’ї санаторію Львівських академічних шкіл. Наприкінці війни статую взялися розстрілювати червоноармійці. Сільська вчителька Анна Мотрук переконала їх, що це – скульптура грецької богині кохання Афродіти. Польська королева до нашого часу проводжає автівки на шосе Івано-Франківськ – Рахів.