Віадук у Ворохті після підриву російськими військовими під час Першої світової війни
Перша світова жорстоко обійшлася з цією місциною. Віадук підірвали російські солдати. Його відбудували у 1925–1927 роках. Менше пощастило віллам і пансіонатам в альпійсько-тирольському стилі – дерев’яним із довгими балконами на кожному поверсі. Жодна подібна будівля воєнне лихоліття не пережила.
Але процес продовжився у міжвоєнний період. Року 1927 Ворохта вийшла з підпорядкування Микуличина і стала самостійною ґміною. У 1930-х тут вже діяло 42 пансіонати, готелі, бази відпочинку, літній табір для дітей залізничників, 30 вілл і дві сотні гуцульських ґражд (3), які можна було орендувати. Заклади вигадливо називали: «Під Богородицею», «Золотий ріг», «Перлинка», «Варшав’янка», «Говерла», «Маскотка», «Сонячна», «Марія». Найбільшими були заклад працівників скарбниці на 200 гостей і Санаторію каси хворих – на 100. Працювали пошта й аптека, ресторани Левицької, Веселовського, Лянґера та «Лена». Якщо траплялася прикрість зі здоров’ям, можна було звернутися до сільського лікаря.
Влітку з розваг пропонували танці, народні ігри, купання у Пруті, прогулянки в лісі та катання вузькоколійкою до станції Форещенки. Взимку до цього – ще лижі. Місцеві провідники водили туристів в одноденні походи на Кичеру (1249 метрів), Ребровач (Ребра, 1219 метрів), Ворохтенський (1327 метрів), Кукул (1540 метрів). Також влаштовували кількаденні походи Чорногорою. В околицях Станіславівський відділ Польського Татранського товариства промаркував понад 150 кілометрів стежок. На маршрутах сходжень на вершини облаштували схрони, де можна було переночувати.